Обережно східцями спускаюсь в нашу нору,обережно,щоб не поковзнутись і не гепнутись в багнюку, що не раз вже бувало.
При світлі ліхтарика залажу в нору.
Зі стелі крапає. Буржуйка вже давно згасла. Шева зірвався і погнав на дозорник (Шева з Чернівців). Потужно храпить Птаха, шахтар з Донецька. Активний і проукраїнський. Коли прийшли окупанти – мусів чухати з рідного міста, тепер поневіряється по неокупованій території.
Тут на неокупованій території треба було б, не соплі жувати, а добряче потрусити , хто є хто? Про окуповану я вже навіть не говорю…
Намагаюсь розпалити буржуйку. Дрова (тверда і колюча акація ,все ,що вдалося напиляти в нашій замінованій лісосмузі), вологі і не дуже то прагнуть загорятися.
А окуповану,з її населенням в подавляючій масі антиукраїнським… Треба відгородити і забути.
Кацапи навмисно хочуть нам її втюхати. Щоб ми мали п’яту колону і бездонну діру, залатуючи яку ми тратили ресурси,розцвітала корупція і відмивались гроші. І з цією гирьою на нозі ніякого поступу у нас не було.
А всі ці соплі про нашу землю і наших граждан. Красиві слова, але коли ми хочемо рухатись вперед то чимось треба жертвувати. Фіни в свій час пожертвували Карелією і тепер одна з успішніших країн Європи.
Таке моє бачення.
Дрова ніяк не хочуть розпалюватись.
Дружина Птахи змушена була залишитись з донечкою в Донецьку. Птаха не любить знимкуватись, а якщо потрапля в кадр то ховає своє лице під балаклавою.
Дружина час від часу приїздить до нього в неокуповану,на пару днів. Птаха помагає їй харчами.
А друга донечка Птахи замужем за сєпором, який воює проти нас.
Одного разу я запитав Птаху : “Як би ти зустрів його в бою, ти б його завалив?” Запала тривала мовчанка. І я зрозумів, як я загрубів на цій клятій війні. Де ділась моя тактовність?
За якийсь чес Птаха відповів: “Ні. Не завалив”.
Не дочекавшись мого “чому?” він продовжив: “Розумієш. Ця клята війна рано чи пізно закінчиться. Я дуже люблю внука. Як йому буде жити з тим ,що його дідусь завалив його батька?
І знову я грубо: “А зятьок тебе завалив би?” Після тривалої паузи: “Не знаю”…
Буржуйка нарешті за допомогою порохових смужок від зарядів до “трембіти” (СПГ-9) запалахкотіла.
Скинувши важкі заліплені багнюкою гумаки вмощуюсь біля Птахи. Храпить він потужно, але до зимних вод йому далеко.
До Птахи мені доводилось приходити з дозору і вмощуватись між Дідом і Отцем, обоє з Зимної Води що піді Львовом і обоє кохані і неймовірні бісові храпуни (визначальним звичайно є слово кохані, але, скажу я вам)…
Буржуйка ще не розігрілася. Холодно і волого. Тулюся до Птахи.
Найбільша мрія Птахи, ні, не повернутись в Донецьк, а зайти в Донецьк і зачистити. Він знає що і кого зачищати. Повірте.
І хіба я можу?І… Хіба я маю право?… Говорити йому про своє бачення?…
В холодній і вологій норі лежать притулившись спинами донетчанин і львівянин. Донетчанин потужно храпить, але львівянина це не дратує. Різні думки, як блохи, стрибають у різнобіч.
Як добре бути зашореним конем. Біжиш собі до цілі і не звертаєш уваго що там на узбіччі.
А на узбіччі все більше зневіри і розчарування і вони все сильніше тебе штовхають, а ти біжиш до мети.
Сьогодні Малиш привіз нам “балафенки”. Треба буде попробувати, завтра, який буде зв’язок з Яриком (галичанин), це йому треба дякувати за порохові смужки на розпал і класним полтавчанином Нацом.
Щоб ми мали звязок між собою і не залежали від ЗСУшного “тапіка”, покрутив корбочкою і альо, як в першу світову, а в нас вже 21-е століття і, як каже “коханий” головнокомандувач одна з кращих, створена ним, армій Європи.
Треба скласти список Малишу, що нам треба… клійонку, туалетний папір, воду, для Шеви якийсь теплий бушлат, він в осінній спарці, гумаки для Ярика… Тай з дровами щось треба вирішувати.
Але це вже завтра.
Як писав Гурджієв:
Людство хворіє на одну невиліковну хворобу, яка називається “Завтра”.
Блохи-думки стають повільнішими і стрибають кволіше, з двору чути затяжну кулеметну чергу.
Це Шахід теж, до речі, з Донецька, порушуючи наказ вирішив постріляти з нашого ПаТиКа. Завтра дам йому прочухана, я ж тут камандір, хоч швидше добрий татко, але прочухана і то добрячого Шахіду наваляю. Завтра.
О , треба нагадати Свободі про набої 7,62 до кулемета і про магазини до автоматів…
Останнє,що я відчув, засинаючи, як сльоза пробігла по неголеній щоці пробираючись крізь зарослі.
Ми ще не знали, яким буде те… Завтра.
Ми не знали, що за годину нас піднімуть і ми в касках, бронніках з автоматами, наплечниками і своїми клунками побіжимо в кляту ніч. Ми біжимо за декілька сот метрів від ворогів, але біжимо ми не від ворогів.
Ніч така темна, що за крок нічорта не видно. Порушуючи всі правила підсвічуємо собі ліхтариками.
В писку все пересохло. В писку Сахара. Видно цукор добяче стрибанув догори. Серце, без перекарда, гепає як навіжене.
І той придурок, якого називають “внутрішній голос”, єхидно шепоче: “Альо, лисий, зараз здохнеш. Лисий, здохнеш, здохнеш”….
Залишається зціпити зуби, послати його нахрін і бігти далі. Якщо це можна назвати бігом.
На тяму приходить смішний образ скритинілого параолімпійця, який втікає з будинку пристарілих, а ще краще божевільні. Хочеться реготати, хоч тут, звісно, не до сміху. Добре, що хоч нічний приморозок трішки скував багнюку.
В глупу ніч в донецькому степу, десь між Волновахою і Маріуполем, ковтаючи роззявленими писками холодний степовий вітер…
Як загнані звірі, біжать прокляті державою, але хочеться вірити не Богом і Україною, нелегальні солдати батьківщини.
Під наплечникои, бронніком, бушлатом, кітелем мокра від поту фудболка прилипає до спини, а по животі і з під пахв стікає холодний піт. А над цим всім образливе і принизливе, ментовсько-зеківське: “С вєщамі на виход”.
Ми ще не знали що сталося, але ми вже знали, що завтра нічого хорошого нам не принесе.
Але хіба це перший раз…
Понад сто років тому Олександр Олесь писав:
Ми не кинемо зброї своєї,
Наше військо сміється б'ючись,
Наше військо в бою бенкетує,
Наше військо вмира сміючись.
Ми не кинемо зброї своєї. І ми нікому, навіть гаранту Конституції, не віддамо свобо конституційного права захищати батьківщину. Амінь!
Любіть Україну, навіть через неможу і зціплені зуби – любіть! І мову її солов’їну – любіть! Ну і нас, придурків, нелегальних солдат батьківщини, хоч трішки – любіть.
Зі святом всіх!!!
Боєць Добровольчого батальйону ОУН
друг Кельт