Найважче в сьогоднійшній день писати про тих, хто віддав своє життя за Україну. Найважче, приходити до тих українських Героїв, яких вже немає серед нас. Найважче, бачити їхніх батьків. Бо отой біль втрати нікуди не зникає з роками. Найважче, усвідомлювати що людини немає, а ота клята російсь-українська війна не закінчується.
Якесь таке дурне відчуття, коли ти стоїш посеред поховань молодих хлопців та чоловіків у розквіті сил. Дурне, тому що ти такий безпорадний.
Там, на Донбасі, ти міг забинтувати розірвані в шмаття руки і ноги, голови і грудну клітку, зупинити кров, яка витікала літрами, привести до тями від больового шоку, підтримувати життя бійця, вливаючи альбумін, плазму, розчин рінгеру літрами…
Тут, ти стоїш і не знаєш, як привести до тями мам, які втратили найдорожче – своїх синів. У них в грудях – серця розірвані з тої самої секунди, коли отримали страшну звістку з війни. Вони живуть з таким серцем з 2014-го: ні склеїти його, ні зашити, ні вилікувати. Бо такого цілющого бальзаму ще не придумали в Україні.
І такі зустрічі, як вчорашня, вони потрібні, в першу чергу нам, щоб залишатися людьми, цінувати життя і бачити якою ціною нас прикрили і зберегли в мирних містах.
Такі зустрічі потрібні мамам, бо всі слова сказані вчора – теплі слова підтримки, що вони не одні залишилися на одинці зі своїми втратами.
Якщо мама запитує у бійця чи комбата, як саме загинув їхній син, знайдіть в собі сили сказати їм правду, якою б гіркою вона не була. Бо оте незнання – їх ранить сильніше, і болить воно їм ночами сильніше.
Знайдіть час зустрітися і поговорити з ними, відчуйте серцями хоча б каплю отого болю, що відчувають вони обіймаючи пам’ятник власної дитини майже не щодня.
Дякую всім, хто розуміє про що я. Перемоги нам на своїй землі та захисту Богородиці.
Наталя Маринченко