Майдан 2013-2014 років так і не завершився перемогою націоналістичної революції. А це поставило націоналістів перед необхідністю концептуального осмислення ситуації, що склалася, і обрання сценаріїв подальшої боротьби. Війна лише відтермінувала цю необхідність.
Вибудовування стратегії не має обмежуватися ставкою на досягнення радикальних змін у найближчому часі, адже вони не гарантовані. Не скориставшись нагодами до відновлення революційної боротьби в перші півтора року після Майдану, націоналісти дозволили олігархічному режиму зміцніти і опинилися в ситуації невизначеності.
За таких умов для націоналістів дуже важливо визначитися з основними напрямками зовнішньої діяльності, а також присвятити особливу увагу внутрішній якості свого руху. Однією зі сфер, де перетинається перше і друге, є метаполітика і нарощування інтелектуальної сили в цілому.
Від Кошена до Грамші і “нових правих”
Одним із перших серйозну спробу осмислення інтелектуального виміру політичної боротьби здійснив французький консервативний історик Огюстен Кошен (1876-1916). Досліджуючи причини і перебіг Французької революції кін. XVIII ст., він дійшов висновку, що вона була передусім дітищем мережі людей інтелектуальної праці, зорієнтованих на ідеї Просвітництва. Цю мережу Кошен називає “малим народом”.
Кошен бере до уваги два аспекти діяльності “малого народу”: його пряму політичну дію і його інтелектуальний вплив. Нас цікавить другий аспект. На основі численних документів Кошен показав, як “малому народу” вдалося узурпувати громадську думку. У той час, коли реальний французький народ продовжував існувати як складна органічна цілісність (достатньо вірна старим переконанням і звичаям), пройняті просвітницькими ідеями інтелектуали опанували суспільно важливі трибуни (салони, преса, книговидання) і, користуючись ними, почали говорити від імені абстрактного народу. Подальший революційний вибух став лиш політичною капіталізацією здобутої інтелектуальної влади.
Кошен підійшов до питання інтелектуального виміру політичної боротьби як дослідник-історик і противник революції, що так сильно змінила життя французів. Через кілька десятиліть італійський марксист Антоніо Грамші (1891-1937) висунув подібне розуміння революційної механіки – але як політичний практик, що жадав здійснення соціалістичної революції.
Грамші продовжив ревізію марксизму, розпочату Леніним. Класичний марксизм – це система жорсткого економічного детермінізму, де політика й ідеологія є всього лиш надбудовою. Базисом є система виробництва. Відтак соціалістична революція можлива лиш за умов належного розвитку капіталістичної системи виробництва. Але революція вибухнула не в індустріально розвиненій Англії, а в Росії, де з точки зору класичного марксизму для цього не було умов. У ленінській теорії ця колізія розв’язується визнанням певної автономії надбудови на рівні політики. Ленін робить наголос на значенні партії як “авангарду пролетаріату”. Грамші надає надбудові ще більшої автономії, підкреслюючи значення протистояння в інтелектуальній площині.
Буржуазна система, вважає Грамші, панує не лише через механізми суто політичного контролю-примусу, але й завдяки культурній гегемонії. Репресивний характер політичної влади важко не розгледіти: поліція, тюрми, чіткі рамки законів. Натомість влада культурної гегемонії прозора, непомітна. Уявлення, щодо яких у суспільстві існує широкий консенсус, цементують соціально-політичну систему надійніше, ніж кийки поліцейських. За таких умов перед інтелектуалами постає вибір: або підтримувати цю гегемонію, або перейти на позиції спротиву, розгорнути мережу контргегемонії.
По Другій світовій лівацька “культурна контргегемонія” в країнах Заходу стає, фактично, гегемонією. Ліві домінують у вищій школі, пресі, літературі. Щоправда, це не призводить до падіння капіталізму. Навпаки, бунтарі 1968 року успішно інтегрувалися в капіталістичну систему, зберігаючи при цьому лівацькі культурні установки. Таким чином виникло явище культурного марксизму.
Засилля ліваків у культурній царині змушує правих засвоїти грамшіанські уроки. Наприкінці 60-х років, коли, здавалось би, домінування лівих сягнуло свого апогею, у Франції виникає явище “нових правих”, котрі роблять ставку на інтелектуальне протистояння марксистам та лібералам. Праві інтелектуали гуртуються в GRECE – Групу вивчення європейської цивілізації, об’єднують свої зусилля, створюють власну серйозну періодику і намагаються потрапити на шпальти мейнстрімної преси. А передусім вони вибудовують нові концептуальні стратегії.
Характерною рисою “нових правих” було те, що вони робили наголос не на пряму політичну пропаганду, а на інтелектуальну активність більш тонкого характеру – метаполітику. Метаполітика – це область впровадження ідей, які безпосередньо не стосуються актуальної повістки денної політичної боротьби, але містять у собі потенціал радикальних політичних перетворень.
Проводячи аналогії з садівництвом чи городництвом, можна сказати, що метаполітика, на відміну від звичайної політичної боротьби, не спрямована на вирубування чи виривання непотрібних рослин і саджання потрібних (у вигляді готових саджанців). Її дія відбувається “під ґрунтом”: у формі підточування коренів непотрібного і саджання насіння потрібного. Це трудомісткий і довготривалий процес. Але що робити, якщо ворожі ідеології мають занадто сильні позиції? Якщо людей переконали, що на городі має рости амброзія, а не помідори або що яблуня чи грушка – це справжнісінький фашизм, особливо якщо вони претендують на місце, яке займають чагарники?
Якоїсь універсальної теорії метаполітики та культурної гегемонії не існує.
Хоч обидва поняття дуже часто вживають поруч, їхнє значення варто розмежовувати. Поняття метаполітики є вужчим і стосується саме “підземної роботи” й імпліцитних смислів. Поняття культурної гегемонії описує ширше розмаїття смислів, в тому числі й експліцитно політичних. Метаполітику можна сприймати як складову боротьби за культурну гегемонію.
В Україні є наявними два рівні культурної гегемонії, котрій мусять протистояти націоналісти. Існує олігархічний режим. Він так чи інакше змушений апелювати до патріотичної фразеології, але при цьому спирає її на лібералістичні ідеї та концепти, що виправдовують і камуфлюють неоколоніальне становище України. Водночас у нас існує явище, подібне до описаного Кошеном “малого народу”. Український “малий народ” становить мережа журналістів, блогерів та публіцистів, літераторів і літературних критиків, представників шоу-бізнесу та інших осіб, здатних формувати суспільну думку. “Малий народ” чіткіше зорієнтований на лібералістичні ідеї (в тому числі екстремістські на кшталт гендерної ідеології).
На відміну від французького “оригіналу”, український “малий народ” не готує революції. Він перебуває в симбіозі з олігархічною системою, підсилюючи смислове поле її панування, і лиш інколи критикує повільність впровадження лібералістичних ідей або ж, відповідно до кон’юнктури, створює опозиційне реноме.
Симбіоз “малого народу” і олігархії можна легко побачити на прикладі євроінтеграційного дискурсу. Цей дискурс є прикриттям неоколоніального становища України, формує хибні загальнонаціональні цілі, на яких спекулює влада (наприклад, безвізовий режим), і, загалом, надає їм якогось сенсу. “Малий народ” зміцнює цей дискурс і, водночас, використовує його для просування якихось своїх ідей (логіка цих маніпуляцій проста: “Має бути саме так, бо інакше нам не дадуть безвізу”).
Для націоналістів боротьба у площині культурної гегемонії – це вибивання ґрунту з-під ніг олігархічної системи, її делегітимізація. Водночас це стримання руйнівних процесів, якими так сильно марить “малий народ”. Нарешті це підготовка суспільства до побудови іншої, альтернативної України. Тож ця боротьба просто необхідна. Але лобові атаки у ній далеко не завжди можуть бути успішними, адже поки що сили нерівні. Тому є сенс розбудовувати метаполітичний фланг правого наступу і орієнтуватися на довготривалі маневри.
Вісниківство як вдалий метаполітичний проект
Силу метаполітичних практик ілюструють успіхи українського націоналістичного руху міжвоєнного часу. Ці успіхи не в останню чергу є заслугою низки яскравих інтелектуалів, ідейним лідером яких слід вважати Дмитра Донцова (1883-1973).
Важко з упевненістю сказати, як сильно на організованому націоналістичному русі міжвоєнного часу могла позначитися відсутність Донцова та близького до нього середовища. Одначе те, що Донцов та вісниківці суттєво посилили позиції націоналістів, не викликає сумнівів. Під питанням, щоправда, лишається співвідношення заслуг метаполітичних і експліцитно політичних ідей, які генерувалися вісниківцями. Донцовське середовище продукувало як смисли, що передували чисто політичним, так і готові політичні гасла та концепти (скажімо, запальний і принциповий антикомунізм, що охолоджував тимчасові радянофільські настрої галичан). Наразі нас цікавить перша категорія смислів.
Однією з найбільших заслуг Донцова перед націоналістичним рухом стало те, що він забезпечив ментально-світоглядну легітимізацію революційної стратегії боротьби. Ця стратегія неминуче впиралася в стіну раціоналістичних, матеріалістичних, позитивістських світоглядних установок, котрі силою інтелектуальної моди панували серед частини галицького українства. Донцов пробив цю стіну і проклав дорогу максималістській революційній стратегії.
Критики часто звинувачували Донцова у тому, що його magnum opus міжвоєнного часу – “Націоналізм” – не мав характеру програми і не містив практичних політичних рекомендацій. Та насправді “Націоналізм” і був програмним твором, лиш не політичним, а метаполітичним. “Націоналізм” був програмою подолання установок, що сіяли сумнів у доцільності революційної боротьби, паралізували її, намагалися зобразити її безперспективною. “Націоналізм” і все, що його супроводжувало, проклали дорогу націоналістичному волюнтаризму, що не рахувався з обставинами, які до того часу змушували українців дотримуватися мінімалізму у своїх прагненнях, вимогах, методах.
Прокладаючи дорогу вольовому націоналізму, Донцов водночас делегітимізував його політичних конкурентів. Та світоглядно-ментальна система координат, котру він творив разом із соратниками, робила неактуальними демократизм, соціалізм чи поміркований консерватизм.
Метаполітичний вплив вісниківства був цілісним, але не монолітним. Можна виокремити три основні арени цього впливу: загальну філософсько-методологічну, літературну та літературно-критичну.
По Другій світовій повторення феномену “Літературно-наукового вісника” було неможливим, хоч Бандера з соратниками виношували плани започаткувати випуск подібного до ЛНВ журналу під редакцією Донцова. Попри це, метаполітична проблематика продовжувала супроводжувати націоналістичний рух. В офіційній ОУН-івській періодиці повоєнного часу легко знайти літературознавчі чи філософські публікації.
Цікаво, що повоєнні роки дають нам приклад боротьби проти українського націоналізму на метаполітичному рівні. Ідеться передусім про діяльність Мистецького українського руху (МУР). Представники МУР не концентрувалися безпосередньо на критиці націоналістичної ідеології, проте відверто заявляли ворожість світоглядній спадщині вісниківства і пропагували діаметрально протилежні ідеї. В ході полеміки з МУР-івцями народжувалися нові теми-маркери. Наприклад, ставлення до екзистенціалізму чи, конкретно, Сартра. Випадок МУР особливо цікавий тим, що його діяльність інспірувалася агентом радянських спецслужб Віктором Петровим-Домонтовичем. Вочевидь, Петров чудово розумів значення вісниківського підмурівка націоналістичної ідеології.
Рекогностування
Боротьбу сучасних українських націоналістів у площині культурної гегемонії навряд чи можна вважати класичною позиційною війною з чітко вираженим фронтом. На маневрену війну зі стрімкими і результативними атаками вона також мало схожа. Швидше, маємо справу з дещо хаотичним протистоянням, де є і контрольовані укріплені райони, і короткі лінії, де спостерігаються ознаки позиційної війни (в мініатюрі), і райони активності партизан, і місцевості, на які, як здається, націоналісти взагалі не претендують (хіба що поодинокі ентузіасти можуть здійснювати там свої відважні диверсійні акти).
Найкраще зрозуміти ситуацію можна, поглянувши на позиції правої ідеології в гуманітарних науках (розуміючи, що справа не обмежується чисто академічними рамками і має ширшу суспільну проекцію).
Найсильніші позиції націоналісти мають в історичній науці. Ці позиції були здобуті в довготривалій боротьбі за реабілітацію і належну глорифікацію українського визвольного руху ХХ ст. і просто за право дивитися на минуле з україноцентричної точки зору. Боротьба за утвердження “історичної правди” залишила свій відбиток на всьому сучасному націоналістичному рухові.
На академічному рівні ця боротьба проходила у формі фахового вивчення історії націоналістичного руху та інших сторінок визвольної боротьби і виплекала плеяду яскравих дослідників (скажімо, В. В’ятрович, Б. Галайко, Р. Забілий, О. Пагіря, І. Патриляк, М. Посівнич та ін.). Академічний рівень доповнюється науково-популярним (досить згадати про творчість Р. Коваля).
Одначе присутність проблематики історії українського націоналістичного руху в академічному дискурсі характеризується не лише суттєвими здобутками, але й окремими небезпечними тенденціями. Більшість із них можна об’єднати поняттям новодвійкарства. Як двійкарство середини минулого століття намагалося вихолостити з ОУН націоналістичний зміст, так і сучасні деструктивні тенденції в дослідженнях спрямовані на нівелювання ідеологічної спадщини націоналістичного руху. В обох випадках ми бачимо намагання верифікувати націоналізм у межах відмінної ідеологічної системи, узагальнено кажучи – демоліберальної (у випадку двійкарства середини ХХ ст. ще й із вкрапленнями марксистських ідей).
Новодвійкарська парадигма ґрунтується на визнанні легітимності демоліберальної ідеології у поєднанні з національним чинником. В межах цієї парадигми націоналістичний рух минулого легітимізується передусім як “визвольний” і “антитоталітарний” (якщо говорити про антинімецьку і антибільшовицьку боротьбу). Все це не залишає місця для актуалізації антилібералістичних, послідовно правих, консервативно-революційних смислів націоналістичного руху. Ці смисли нівелюються шляхом замовчування або виправдовування. Наприклад, говорячи про націоналістичний рух міжвоєнної доби, історик може вставити поблажливу ремарку, що в той час мода на “авторитаризм” була загальноєвропейською. Риторика виправдовування “авторитаризму” ОУН лише свідчить про індоктринованість демоліберальною ідеологією, яка вибудовує штучну дихотомію демократичності і недемократичності (у авторитарній чи тоталітарній версії). В межах цієї риторики просто немає місця для належної реактуалізації прагнень націоналістів міжвоєнної доби побудувати передусім органічну державу.
Новодвійкарство спроможне вписати дистильований образ націоналістичного руху минулого в колективну свідомість спільноти, що визнає панування демоліберальних ідей. Але якщо виходити з позицій сучасного націоналізму як антилібералістичної і антиолігархічної революційної сили, то варто визнати: новодвійкарство обкрадає націоналістів. Грубо кажучи, за декілька років у центрі Києва за участі “Порошенка” (нинішнього чи майбутнього) можуть відкрити пам’ятник Бандері (в іпостасях “борця за волю України” та “борця проти двох тоталітаризмів”). Але це буде дуже сумнівна перемога, якщо повз той пам’ятник щороку крокуватимуть учасники гей-параду. Так само сумнівною перемогою буде портрет Бандери на десятитисячній банкноті, девальвованій валюті країни, що лишається вписаною у світову економіку на неоколоніальних засадах.
Отож, навіть у царині історії власного руху позиції сучасних націоналістів не такі вже ідеальні. Але перелік важливих для ідеологічної боротьби областей історіографії не вичерпується проблематикою ОУН та УПА. У нас фактично відсутній правий історичний ревізіонізм, який кидав би виклик усталеним міфам та оцінкам, що служать підпорою лібералістичним та лівацьким ідеологічним моделям.
У випадку літературознавства ми маємо справу з партизанською боротьбою, що лиш час від часу виявляє системний характер.
Серед тем, які становлять предмет уваги “правого літературознавства”, можна назвати літературознавче осмислення націологічних проблем, дослідження особливо піднесених, сповнених аристократичних смислів, героїчних пластів українського красного письменства (передусім вісниківської поезії, спадщини “католицького відродження”, творчості неокласиків) та реактуалізацію цінних літературно-критичних напрямів (знову ж таки вісниківство та католицька критика міжвоєнного часу). Але основним полем боротьби є не стільки утвердження позитивних смислів, як їхній захист і спротив деструктивним течіям у літературі та літературній критиці: постмодернізму, фемінізму, гендерній ідеології.
Говорячи про “праве літературознавство”, слід назвати імена С. Андрусів, О. Багана, В. Дончика, П. Іванишина, М. Комариці, І. Набитовича, Т. Салиги, Л. Сеника. Хтось із названих дослідників безпосередньо ідентифікує себе з правою політичною ідеологією, хтось – відзначився тими чи іншими здобутками без такої самоідентифікації. Здобутків і справді є чимало: і евристичних, і інституційних, й у вигляді піднятих суспільних дискусій. Проте перевагу поки що мають деструктивні тенденції – і в літературі, і в критиці. Певно, найяскравіша ілюстрація до такого невтішного стану речей – це кількість представників сучасної націоналістичної молоді, що зачитуються авторами-нігілістами на кшталт Андруховича або Жадана.
На літературознавстві, власне, і потрібно завершити опис систематичної присутності “правизни” в українському академічному дискурсі. Ситуацію хоч якось рятує те, що частина представників “правого літературознавства” працює в інтердисциплінарному полі. Такий стан речей незадовільний. Більш ніж бажаною є присутність правих інтелектуалів в академічній філософії, політології, теорії держави і права, економіці. Бажаною вона є і в культурології, мистецтвознавстві, релігієзнавстві. Епізодичні успіхи “диверсантів”, що працюють у цих дисциплінах, поки що не набули відчутної ваги.
Метаполітика, втрачені уми і дезертирство
Належна інтелектуальна складова не гарантує політичному рухові швидких перемог, проте, в усякому разі, надає йому внутрішньої сили. Якщо обставини не дозволяють створити потужний метаполітичний фланг, потрібно мати, принаймні, надійний метаполітичний тил. В сучасних українських націоналістів проблеми не лише з першим, але й із другим.
“Історичний перекіс” націоналістичного руху суттєво ослаблює його привабливість для молоді, котра шукає яскраві смисли і цілісні світоглядні системи. Одним, аби сформувати своє політичне кредо і життєву позицію, достатньо героїчних образів із минулого. Іншим же – недостатньо. Вони потребують інтелектуального продукту іншого ґатунку: маяків філософських принципів, схем розуміння історії, небанальних відповідей на проблеми сьогодення.
Націоналістичний рух докладає недостатньо зусиль, аби зацікавити собою молодь із інтелектуалістськими установками. Таким чином не лише втрачається потенціал, але й створюються умови для рекрутування молодих українських умів до стану ворога. Звісно, індоктринація студентства лібералістичними та маргінально лівацькими ідеями, а також його залучення до відповідних структур не в останню чергу відбувається на фінансовій основі. Явище “грантожерства” добре відоме. Але будьмо чесними: причина не лише у фінансових спокусах. Інтелектуалістські установки у поєднанні з потягом до яскравого легко можуть спрямувати молоду людину в тенета згубних ідей. Гарна інтелектуальна обгортка приховує небезпеку доктрин, що є бунтом проти здорового глузду.
Відсутність цілісної інтелектуальної культури не лише заважає рекрутуванню, але й породжує дезертирство. Є природним те, що частина молоді, котра поповнює ряди націоналістичного руху, з часом відходить від активної діяльності. Цей відхід спричинений згасанням юнацького максималізму, прагматичними потребами, кар’єрними амбіціями тощо. “Вічним активістом” може бути далеко не кожен. Відхід від діяльності в певній організації не мав би супроводжуватися світоглядним дезертирством. Але дуже часто супроводжується. Не в останню чергу тому, що активісти не мають міцного інтелектуального скелету – все тримається на емоційному тонусі. Коли ж зникає тонус – зникають і переконання. Особливо прикро, якщо йдеться про вихідців із націоналістичного середовища, яким вдається збудувати кар’єру у професіях, що передбачають суттєвий суспільний вплив (освіта і наука, журналістика, чиновництво), одначе пройдена “націоналістична школа” на їхній діяльності суттєво не позначається.
Здвинути дискурс вправо
Як було зазначено на початку, за нинішніх умов націоналісти мають спрямувати свої зусилля на посилення внутрішньої якості свого руху. Зокрема, “паузу” невизначеності можна використати для надолуження втраченого в інтелектуальній сфері. Кажуть, що найкращий відпочинок – це зміна діяльності. Після Майдану та війни такий “відпочинок” націоналістам явно не завадить.
Й ініціювання вузьких метаполітичних проектів, і більш широке посилення власної присутності у площині культурної гегемонії вимагають різнорівневих і різноаспектних зусиль. Це і концептуальні пошуки, і напруження волі всіх здатних до належної інтелектуальної праці учасників націоналістичного руху, і спрямування зусиль на організаторську та іншу рутинну роботу, і розуміння з боку керівництва потужних націоналістичних партій та бізнесу, готового підтримувати націоналістичну боротьбу. Останній момент особливо важливий: без фінансування видавничих проектів, конференцій та семінарів, без правильних грантів та конкурсів, без фінансової підтримки інших важливих речей досягнення високих результатів у інтелектуальній сфері буде малоймовірним.
Найперше, що потрібно зробити активу націоналістичного руху, – це усвідомити саму важливість інтелектуальної сфери.
Необхідно стимулювати “інтелектуальний апетит” членства націоналістичних сил. Керівники різних організаційних ланок мають звертати увагу на інтелектуально здібне членство, заохочувати його до творчої праці та будування кар’єри як форми боротьби за спільну справу.
Поштовхом для концептуальних пошуків і програмових напрацювань може стати випуск солідного теоретичного журналу, що виходитиме в кореляції з постійно діючим семінаром. Журнал має виходити за підтримки основних націоналістичних сил. Його редколегія має складатися з представників від цих сил та незалежних інтелектуалів і діяти інклюзивно. Журнал має бути авторитетним серед членства основних націоналістичних сил.
Надважливою є активізація видавничої справи. Можна виділити такі її основні напрями:
- заохочення сучасних націоналістичних авторів до випуску книг науково-популярного і публіцистичного характеру, присвячених актуальним питанням української і зарубіжної політики, геополітичного життя, світоглядної динаміки;
- підтримка випуску академічних монографій бажаного спрямування;
- випуск академічних книжок формату підручників (з відповідними грифами) для студентів та викладачів соціально-гуманітарних дисциплін (включно з журналістами);
- якісні переклади зарубіжних авторів, що представляють праву думку (від класиків до сучасних).
Однією зі складових опанування студентства та фахівців у своїй галузі має бути створення майданчиків для “м’якого” світоглядного впливу на кшталт літературних, мистецтвознавчих, дискусійних та наукових клубів.
Окрему увагу слід звернути на журналістів. Необхідно переймати в ідейних противників – носіїв ліво-ліберальної ідеології – їхні методи роботи з представниками ЗМІ: семінари та тренінги, випуск цільової літератури, організація конкурсів, що стимулюють висвітлення певних тем.
Далекосяжною метою має бути створення філософського аналогу Центру досліджень визвольного руху та подібних інститутів, що працювали б у інших дисциплінах.
Зусилля, докладені у боротьбі за культурну гегемонію, не принесуть швидкого ефекту. Проте вони необхідні, бо без них важко не лише здобути перемогу, але й, насамперед, утримати її. Здобувши тим чи іншим шляхом політичну владу, націоналісти не завершать революції, якщо не будуть здатними здійснити концептуальну революцію, а для неї потрібні і концепції, і кадри. Ми за всяку ціну маємо здвинути загальнонаціональний дискурс вправо.
Ігор Загребельний