Вчора Добровольчим рухом ОУН була проведена акція з пошкодження майна внутрішнього і зовнішнього ворога. Й одразу нахлинула хвиля професійних критиканів, які почали підбурювати народ, буцімто хороші українці воріженьків ніколи не обідять, шкода Ахметова і Путлєра, і ваще це всьо хвошисти.
Причому хвиля ця накрила і ніби-то нормальних френдів, які ще вчора закликали повісити пороха і компанію на ліхтарях Майдану… Не буду сперечатися, бо це просто безсенсово. Так вже було – треба просто перечекати. Народ завжди хитає від полюса до полюса, від “Осанна!” до “Розіпни!” Просто нагадаю історію про героїв ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина.
Наприкінці листопада 1932 року бойовики ОУН вчергове здійснили пограбування одного із польських державних поштових відділень. До його організації були причетні майбутні провідники ОУН та організатори Української Повстанської Армії – Роман Шухевич та Микола Лебідь.
Незважаючи на те, що акція провалилася – двоє бойовиків загинули, двоє були арештовані і пізніше страчені – ОУН зуміла перетворити бойову поразку в гігантську пропагандистську перемогу.
Заарештовані поліцією Василь Білас та Дмитро Данилишин, котрі мали найбільший бойовий досвід і відповідали за конфіскацію грошей із каси, стали національними героями.
За іронією долі, їх впіймали українські селяни завдяки фальшивій чутці, котру запустила поліція, начебто це злочинці, які пограбували українську кооперативу.
На цей час про цю подію вже знали всі постерунки поліції. Десь близько 23.15 на вокзалі в Глинній Наварії комендант станції разом із лінійним поліціянтом проводили перевірку документів. Побачивши двох підозрілих людей, вони вирішили їх затримати – але Данилишин застрелив коменданта і важко поранив поліцейського.
Бойовики-націоналісти рушили далі уздовж залізниці. По дорозі їх зустрів залізничник, який одразу запідозрив у двох знервованих юнаках “грабіжників української кооперативи”.
Він зробив Біласу й Данилишину зауваження, що коліями ходити заборонено – і вони рушили полем до села Розвадів, щоб через тамтешній міст перейти Дністер і стежками Білецького лісу вийти на шлях до Стрия. А залізничник пішов до найближчого поліцейського “постерунку”, де був телефон…
У Розвадові Біласа та Данилишина зустріла юрба українських селян, які гадали, що вони – злодії-кримінальники. Хлопці змушені були, відстрілюючись, утікати до села Верин (нині Миколаївський район Львівщини). Вбрід перейшли Дністер, але на них там уже чекали переслідувачі.
Білас вистріляв усі патрони й просив Данилишина застрілити його і себе, але в того теж не було набоїв. Натовп, побачивши, що “злодії” залишилися без патронів, почав їх бити.
Пізніше, під час суду, місцевий парох отець Киндій пригадував, як він намагався зупинити натовп, який бив двох невідомих хлопців:
“Обидва вони стояли побиті на горбку, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Тоді той вищий промовив: “Ми є членами української організації. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!”
Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони — на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція і їх забрала”.
Справа отримала назву «Біласа й Данилишина» – поліція від своїх інформаторів знала, що саме ці бойовики були виконавцями атентату на польського парламентаря Голуфка (вбитий оунівцями 29 серпня 1931 року у містечку Трускавець) та учасниками двох успішних нападів на пошту та банк.
Суд був відкритим і сколихнув усю Галичину. Підсудні трималися гідно, згадати хоча б те, що Дмитро Данилишин, який принципово мовчав під час усього слідства, коли йому надали останнє слово промовив лише: “Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!”.
Вночі їх посповідав і причастив в’язничний душпастир отець Липський, а адвокат Степан Шухевич передав хлопцям подяку від Крайового Проводу ОУН “за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі”.
23 грудня 1932 року, у переддень католицького Різдва, о 6 годині ранку засуджених вивели на тюремне подвір’я. Проходячи повз охоронців, Данилишин вигукнув: “Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!”, Білас промовив те саме.
ОУН подбала про те, щоб в час страти у всіх українських церквах Галичини били дзвони й відправлялися панахиди. І в цей момент кожен знав, що “зараз страчують наших хлопців…».
Окрім фінансових збитків для польської сторони, українці добились великого виховного ефекту для свого громадянства. А польський тижневик «Ekspress ilustrowany» так відгукнувся на цю акцію: «Агітатори Організації Українських Націоналістів, які оголосили в Східній Галичині бойкот тютюну, останньо взялися і до актів терору. Багато сільських крамничок, які продають тютюн, звернулися до влади безпеки з проханням охоронити їх перед напастю терористів, що намагаються знищити запаси тютюну й цигарок. Одночасно влада ствердила значно збільшену контрабанду чеського тютюну. Він іде до Польщі через ліси, які належать до митрополита Шептицького. Ці ліси є відомим шляхом утечі за кордон бойовиків ОУН».
Проти селян Верину, де було заарештовано Біласа і Данилишина, розпочалася ціла кампанія громадянського ігнору. Верин змушений був спокутувати свою мимовільну провину – на місці затримання бойовиків селяни жменями насипали високу могилу, а на її вершку поставили хрест.
Польські “патріоти” не могли того терпіти – і часто ночами плюндрували могилу, не зважаючи на попередження мешканців села. Аж поки одного разу група вандалів не підірвалася на міні…
Сьогодні меморіал відновлений, а на найвищому місці перепоховано п’ятьох бойовиків УВО та ОУН. Їх оборонець та людина, яка була з хлопцями під час страти – адвокат Степан Шухевич у своїх спогадах про них писав, що це були „найкращі з найкращих”.
Ось така цікава паралель, панове.