Що ж таке нація? Дати вичерпну відповідь на це питання неможливо. Націю відчувають, нею і з нею живуть, за неї борються. Незважаючи на те, що чимало науковців розглядають націю як «винахід» Нового часу, тисячоліття історії людства – це історія націй, їх зародження, зростання, розвитку, занепаду, смерті.
Людство не може втекти від феномену національності. Людина – істота соціальна, їй властиво об’єднуватися з іншими, бути частиною колективу. Нація – це найдосконаліша, найвища форма такого об’єднання. На жаль, дуже часто можна зустріти хибне змішування понять «народ» і «нація». В Україні цим вдало користуються ті, хто вперто не хоче, щоб на нашій землі запанували наші «правда, і сила, і воля» (Т. Шевченко), фарисейськи жонглюючи фразами на кшталт «український народ» або ж «народ України». За цими визначеннями зазвичай ховаються намагання оминути тему українців як нації. Український народ – це українці, котрі живуть зараз, народ України – це сучасне українське суспільство, котре складається з українців та людей інших національностей. Українська нація – спільнота і мертвих, і живих, і ненароджених українців, котрі жили, живуть та будуть жити в Україні та поза нею.
Можна називати різні чинники, що об’єднують людей у націю: мову, спільність проживання, кровну спорідненість, наявність колективної національної свідомості, наявність власної держави або ж бажання здобути її. Однак всього цього недостатньо, щоб зрозуміти феномен нації. Нації творяться особливим Божим Провидінням, і повністю осягнути їх таємницю ми не можемо. Зате бачимо численні позитиви національного буття людини і людства та негативи національної маргіналізації. Як член нації людина почуває себе захищеною, має чітку культурну ідентифікацію. Водночас усвідомлення власних обов’язків перед національною спільнотою допомагає людині обмежити власний егоїзм; любов до нації, намагання жити для неї розширює межі людського буття. Поділ людства на окремі нації сприяє урізноманітненню його існування, надає сенсу історії.
Національна маргіналізація особистості призводить до її деградації, перетворює її на перекотиполе. Нація є природною спільнотою, побудованою на етнічній основі. Етнічна нація – це і є власне нація у її традиційному розумінні. На нинішній день існуванню української нації загрожує нав’язлива концепція політичної нації – крону древнього дерева, котре своїм корінням сягає сивини тисячоліть, але залишається по-молодому зеленим, намагаються зрубати примітивною демоліберальною ідеологемою. Політична нація – це сукупність усіх громадян держави (див. вище – «народ України»). Дійсно, нема нічого поганого в ідеї гармонійного співжиття корінної етнічної нації та національних меншин. Однак розрекламована демолібералами концепція політичної нації має на меті далеко не гармонізацію міжнаціональних стосунків, а нищення української етнічної нації. Інструментами такого нищення виступають консервація значного рівня маргіналізації населення, а також заперечення розуміння нації як спільноти і мертвих, і живих, і ненароджених – таким чином українців хочуть відірвати від минулого і позбавити майбутнього. Іншою крайністю в розумінні природи нації є її зоологізація. Розуміння нації виключно як расової (в біологічному розумінні) спільноти є чужим українському націоналізмові. Через свій матеріалізм такий підхід нівелює містику нації, не залишає місця національному духу, зрештою – примітивізує саму сутність нації. Щоб нація була дійсно нацією, а не натовпом, звичайною етнографічною масою, потрібно, щоб її члени об’єднувались спільною волею. Від того, які вольові зусилля офіруються нації, залежить її свобода, могутність, слава, багатство. Національна ідея – це своєрідна формула, що обґрунтовує існування нації. Щоб жити, а не животіти, людина повинна мати мету. Так само і нації: щоб прямувати в майбутнє, їй необхідно мати власну національну ідею-мету.
Кожну національну ідею можна розглядати як дух нації, як Божу думку, в котрій існує кожна конкретна нація. І хоч нація не може повністю зрозуміти цю думку, вона все ж може інтерпретувати її, розуміти її по-своєму. Люди нерідко задають собі питання про сенс власного існування. Ті відповіді, котрі вони знаходять, є лише частковим відображенням Божої волі і Його провидіння, та все ж можуть надавати життєву мету, наповнювати життя глибоким змістом. Аналогічно і з нацією та її національною ідеєю. На нинішній день українську національну ідею можна інтерпретувати як ідею побудови власної національної держави – реалізацію тієї мрії, за котру клали свої життя кращі представники української нації, а саме здобуття Української Самостійної Соборної Держави (УССД). Те, наскільки важливою є вірність народу власній національній державі, показує історія України за останні десятиліття. Незважаючи на те, що в середині 80-х років минулого століття національно-демократична еліта виступала, насамперед, за «гласність і перебудову», народ інстинктивно прагнув незалежності та власної державності. Встояти супроти цієї стихії не змогли навіть комуністи, котрі, щоб вберегти не лише власну шкуру, але і владне становище, погодились із проголошенням незалежності. Утворення незалежної держави України було частковою реалізацією нашої національної ідеї – ідеї, котра жила в серцях широкого загалу українства, проте була спрофанована його елітою. Після 1991 року вся та еліта почала переконувати українців, що вони вже мають власну державу й вести подальшу боротьбу їм не потрібно. Навіть ті, що називали себе націоналістами, стверджували, що перша точка Декалогу («Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї!») вже виконана, і що неоколоніальна за своєю природою держава Україна і є тим, за що віддавали свої життя націоналісти-революціонери, підпільники, повстанці. Відповідно українців позбавили власної національної ідеї-мети, їх ввели в оману. Сама національна ідея була дискредитована: всі біди можна було списувати на незалежність і, як це зробив Л. Кучма, стверджувати, що національна ідея «не спрацювала». Тому у боротьбі, котру націоналісти повинні вести за серце, розум і душу кожного українця, сьогодні надзвичайно важливо воскресити національну ідею передовсім як ідею власної державності. Тим паче, нинішня ситуація цьому надзвичайно сприяє. Сьогодні як ніколи раніше українським націоналістам легко доводити своїм співвітчизникам, що держава Україна є не лише неукраїнською, але й антиукраїнською, що варто не опускати рук, але й надалі вести боротьбу за справжню національну державність. Враховуючи ту нахабність, з якою поводять себе нинішні «власть імущі», ідея боротьби за українську національну державу постає як особливо приваблива альтернатива антинародній політичній системі, котра не просто нищить все українське, але й починає просто знущатись над населенням, доводити його до зубожіння (адже голодний натовп легше тримати в покорі, час від часу кидаючи йому чергові крихти). У вузькому значенні, український націоналізм – це ідеологія та політична практика, в основі яких лежить ідея нації як найбільшої суспільно-політичної цінності. З ідеї нації виводяться тези про необхідність національної свободи, незалежності, державності. Такий комплекс ідей є стержнем ідеології націоналізму. Однак варто пам’ятати, що цим стержнем націоналізм не вичерпується і містить у собі сукупність ідей, котрі суттєво розширюють і поглиблюють його характер, перетворюють його із вузько-політичної ідеології на цілісний світогляд.
Світоглядним підґрунтям ідеології українського націоналізму є християнська віра. Саме із християнства випливає цінність нації як створеного Божою волею суб’єкта Історії, як спільноти «ближніх», котрих потрібно любити «як самого себе». Християнство є джерелом націоналістичної етики з її культом жертовності та героїзму.
Термін «націоналізм» з’являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90-ті роки XIX ст. На рубежі XIX—XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм». У післявоєнний час традиціоналістичний аспект ідеології українського націоналізму посилюється. Близьке знайомство з духовною дійсністю західних демократій змушує і Донцова, й інших ідеологів, котрі опинилися в еміграції, виступити з виразною критикою лібералізму, якому протиставлялися традиційні християнські цінності. В наш час християнсько-традиціоналістичні акценти українського націоналізму є не менш актуальними, ніж пів століття тому. Християнство має бути найважливішим інструментом декомунізації, котра, на превеликий жаль, залишається злободенним питанням і на 25 році незалежності. Більшовизм залишив по собі зруйновану мораль, перевернуту систему цінностей, духовну пустку. На сьогоднішній день українцям доводиться протистояти величезному зовнішньому тискові. Насамперед, нам доводиться чинити опір московському імперіалізму. З іншої сторони, загрозою для України є імперіалізм західний, насамперед – американський. Нарешті, українці, як і більшість націй світу, стоять перед небезпекою глобалізму, що має на меті знищити національну окремішність і перетворити людство у безлику уніфіковану біомасу. Всі ці сили – імперіалістичні та глобалізаційні – є згубними для людства, тож протистояти цим силам – значить боротися за його майбутнє. Українцям просто не втекти від потреби боротися зі згаданими різновидами імперіалізму. І мова йде далеко не про лицарський поєдинок, не про те, що ми повинні зробити ворогові виклик за всіма правилами етикету. Війна вже давно триває, і нашим обов’язком є перейти від захисту до нападу. Боротьба за національну державність для українців безумовно є боротьбою проти імперської Москви, проти західного імперіалізму-бандитизму та проти космополітизму-глобалізму. Така боротьба українського народу за право на життя водночас є змаганням за кращий міжнародний устрій, за благо всього людства. Відродження України як сильної держави має за собою ще один наслідок. Україна не встане з колін, допоки самі українці не стануть на коліна перед Богом, українське націо-нальне відродження є невід’ємним від відродження релігійного. Україна має всі шанси перетворитись із оточеного з усіх сторін бастіону на плацдарм для потужного наступу.
Ідеологічна референтура
Добровольчого Руху ОУН