Події 31 серпня 2015 під стінами Верховної Ради містять в собі більше символізму ніж це може видатися на перший погляд. Якщо не брати до уваги ту частину суспільства України, яка не підтримує української незалежності як такої, то у середовищі її прихильників відбувається розкол. Лінія поділу проходить навколо варіантів відповіді на запитання про співвідношення держави і її владних інституцій, їхнє взаємне позиціонування й взаємодію.
Частина українського суспільства не бачить різниці між державою як такою і її владними інституціями, ототожнюючи їх. Тому будь-який замах на владні інституції вони сприймають як замах на державу, звинувачуючи тих, хто цей замах вчиняє у підлеглості московським планам знищення української держави, або її умисного послаблення. При цьому вони посилаються на українську історію, стверджуючи, що противладні виступи завжди спричиняли втрату Україною своєї державності. Одночасно вони стверджують, що ці противладні виступи інспірувалися Москвою.
Їхні опоненти дотримуються думки, що владні інституції не тотожні державі на тій підставі, що джерелом і носієм державного суверенітету є народ, який владним інституціям лише доручає частину владних повноважень. Тому, якщо ці владні інституції неналежним чином виконують покладені на них завдання, то їх треба змінювати. А оскільки владні інституції самі себе змінювати не будуть, то народ може робити це у примусовому порядку. Представники такого погляду на сутність держави вважають, що неналежне виконання владними інституціями покладених на них завдань послаблює українську державність і, власне, знищує її. Тож вони небезпідставно припускають, що такі владні інституції цілком можуть бути „5-ю колоною”, яка діє в інтересах Москви. Щоправда не посилаються при цьому на приклади з історії. А таких прикладів, на відміну від тих, на які могли б послатися опоненти, більш ніж достатньо.
Загальновідомо, наприклад, що повстання під проводом Богдана Хмельницького 1648 р. дістало всенародну під-тримку. Внаслідок зваженої соціальної політики уряд Гетьмана Богдана Хмельницького цією підтримкою продовжував користуватися. Деякі збої пояснювалися військовими поразками, або небажанням українців воювати за межами України. Велике землеволодіння було знищене (крім церковного) і Богдан Хмельницький уважно слідкував за тим, щоб козацька старшина або шляхта, що перебувала на службі у Війську Запорозькому, дотримувалися пристойності щодо розміру своїх статків. Україна реально перетворилася тоді на державу, в якій домінував середній клас.
Проте по смерті Богдана Хмельницького ситуація змінилася. Ще за його життя окремі представники старшини, їздячи до Москви у посольствах, понавипрошували у Царя московського надання на маєтки шляхти, яку 1648 р. було вигнано з України і маєтки якої стали державною власністю. Ці надання вони тримали в таємниці і чекали смерті Богдана Хмельницького. Після ж його смерті 1657 р. вони повитягали ті надання й почали їх матеріалізо- вувати. Від цього часу підтримка уряду з боку суспільства почала стрімко падати. На якійсь інерції держава продовжувала існувати, але слідом за тим почався її занепад, частину територій було загарбано Москвою, яка вдало грала на соціальних суперечностях українців, а під час гетьманування Павла Тетері спалахнуло всенародне повстання 1664 – 1665 рр., яке змело всі владні інституції. Гетьманові Петру Дорошенку вдалося врятувати державу від загибелі, але вона була вже настільки виснаженою пануванням олігархату, що впала 1676 р. під сумісними ударами з боку Речі Посполитої і Московського царства.
Другий приклад. Так звана Лівобережна Гетьманщина. Природа її виникнення 1663 р. була такою, що козацька старшина, яка її підпирала, проміняла свободу народу, здобутого в часи Хмельниччини, на московське рабство, яке гарантувало цій старшині збереження й примноження набутих маєтностей. Власне, захист Москвою цих маєтностей від власного народу. Сяка така автономія у складі Московського царства, поки вона була йому потрібна, існувала. Коли ж ця потреба зникла, бо Лівобережна Гетьманщина перестала бути прикордонною територією, цариця Катерина ІІ скасувала її своїм указом і ніхто навіть не подумав її боронити. Народові ця Гетьманщина була непотрібна, бо це була держава олігархів, які все гребли під себе. Ще один, пізніший, приклад. Держава Павла Скоропадського 1918 р. Його соціальна політика відома. Сам будучи великим поміщиком, він почав відновлювати поміщицьке землеволодіння й відбирати у селян землі, набуті ними під час революційних подій 1917 – 1918 рр. Спалахнули селянські повстання, які жорстоко придушувалися за допомогою німецьких військ, але іменем Української Держави. Таким чином ідея української держави була скомпрометована в очах пересічного українця. В результаті вона впала під ударами тих таки українських повстанців і боронити її було нікому крім добровольців з Дону. Коли ж прийшли московські комуністи, які не мали нічого проти вигнання „помєщіков і капіталістов”, то їм українська більшість не стала опиратися, бо українська державність завдяки зусиллям Скоропадського сприймалася саме як держава „помєщіков і капіталістов”. Хто б таку боронив? Хіба що купка українських патріотів. Отже й у цьому випадку олігархат зіграв проти української державності, чим дуже добре скористалася комуністична Москва. Прихильники того погляду, що не треба зачіпати уряду, бо це спричинить втрату незалежності можуть намагатися використати наведені вище приклади з історії як ілюстрацію своєї правоти. Хоча приклад з Лівобережною Гетьманщиною до цього не надається. В такім разі вони плутатимуть причини й наслідки. Не повстання спри-чиняють втрату державності, а політика олігархатів, яка ці повстання спричиняє. А навіть у випадках, коли повстання немає, то держава однаково зникає сама по собі, якщо її територія виявляється потрібною іншій державі.
Що ж відбувається в Україні зараз? 1998 р. у нас остаточно затвердилася влада олігархів, які взяли під контроль державну політику. За своєю природою олігархат в принципі не може бути державотворчим. Обстоюючи інтереси порівняно вузького кола осіб і тих, хто цих осіб обслуговує, режим олігархату підриває основи суспільної моралі й економіки. Він обертає людей на рабів, а рабська праця, як відомо, малоефективна.
Дзвіночок вже пролунав: зрив мобілізації до війська, масові ухилення від неї. Це дуже наочно ілюструє реальні наслідки багаторічної політики олігархату. Ще трохи – й України завойовувати не треба буде. Тому кожен день перебування олігархату при владі є кроком до прірви. Вихід? Продовження незавершеної революції. Тим більше, що Москва не ризикне поширювати воєнний конфлікт на території, якими постачає газ до Європи, бо з цього газу живе. Отже, ситуація для продовження революції є напрочуд вдалою. Сергій Коваленко