13 травня 1933 року в Харкові застрелився письменник Микола Хвильовий від роду Фітільов. З’їздив на Полтавщину, побачив втілення комуністичних ідей в голодоморних селах та й застрелився.
Було чого. Адже він був з тих, кому ніяк не припали до душі соціалістичні ідеї Української Народної Республіки (УНР), йому потрібен був саме комунізм, про який так впевнено базікали його московські апологети. А позаяк в Україні цей комунізм, як ідеологія голоти, не мав ніякої соціальної бази, то довелося встановлювати його в Україні за допомогою московських багнетів і гармат. І молодий Фітільов з усім запалом своєї письменницької душі кинувся допомагати комуністичній Москві знищувати УНР.
З якогось дива йому здалося, що Москва, окупувавши Україну, почне з усіх сил сприяти розвітку української культури. Вона й справді це обіцяла. Щоб обдурити таких як Фітільов, котрий, повіривши їй, став Хвильовим. “Лоха нє кінуть – сєбя нє уважать”. Дала трохи Москва Хвильовому і його друзям націонал-комуністам у мову погратися, поки скрізь в Україні своїх людей у “власті” розставила. На тому й кінець настав.
Шкода Хвильового, а його жертв шкода більше. Існує проста мудрість сторіч. Історія людського суспільства – це історія боротьби між народами й націями за життєвий простір. Завойована нація завжди приречена на довше чи швидше вмирання. І якщо все ж таки не вирветься на свободу, то буде по ній. З її мовою, піснями й соловейками.
Зрештою Хвильовий не таким вже й поганим був – раз застрелився. Теперішні самі не стрілятимуться.