Незалежні

У тридцятий рік своєї незалежності Білорусь входить як ніколи раніше. Так, в 1990-х роках на площі білоруських міст виходили десятки тисяч. Але щоб як зараз, коли тільки в Мінську на площі Незалежності другий тиждень поспіль збиралися понад двісті тисяч – такого не бувало. Для цього було потрібно чверть століття під Лукашенком. Він-таки створив національне єднання супроти себе. Як колись Янукович об’єднав українців – про що згадував учора Київ на марші добровольців у свій День незалежності.

Нинішні події – щось неуявне для Білорусі. Але неуявний і лукашизм. Режим карально жорстокий, олігархічно зажерливий, а за епізодом з гвинтокрилом і автоматом – просто ідіотський. Звідси потуга всенародного підйому. Недарма Марія Колєснікова невтомно повторює: «Білоруси неймовірні». Такої сили духу, такої твердості й єднання не чекав від них ніхто. Ні у вільній Європі, де давно махнули рукою на всі закидони Олександра Лукашенка і мирно з ним приторговують. Ні в авторитарній РФ, де крадькома заздрять його впертій жорсткості і лише час від часу трохи сварять за відверту неповагу до старшого брата-слабака.

Те, що для російської влади до останніх років уявлялося не комільфо, Лукашенко практикує давно і з майже веселим цинізмом. Фізичне усунення політичних супротивників, підтасовки на виборах, вуличні побиття, феєрична корупція. Втім, щодо корупції РФ перевершити складно. Але щодо іншого… Кому ще сходили з рук висловлювання про «справжнього європейського керівника» Ле Пена чи про зразкову президентську модель – Гітлера?

Зійшло б і цього разу. Якби не білоруський народ. Побоїща, влаштовані лукашистськими омонівцями, нелюдська жорстокість на Окрестина стали відомі всьому світові. Дійшло до того, що втрутилась православна церква. Не те щоб дуже активно, однак сам очільник БПЦ митрополит Мінський і Заславський Павел звернувся до Лукашенка із закликом припинити насилля. Після чого прийшов у лікарню д побитих. Не кажучи вже про пересічних служителів культу, які разом з паствою виходять на вулиці, благословляють протестувальників, приносять їм їжу і воду. Аби не вводити народ у спокусу, Синод РПЦ відкликав Павла. На його місце призначено єпископа Веніаміна. Білоруса. Трохи чи не вперше в історії.

З лукашистського телебачення й далі йдуть журналісти. Сьогодні (25 серпня 2020 р.) залишили телекомпанію «Вітебськ» ведуча Тетяна Івановская й інженер Владімір Зайцев. Біля міністерства освіти багатотисячний мітинг – повстали навіть безправні вчителі. Їх оточують автозаки й водомети. Наразі без застосування.

У Молодечно відбувся похорон вбитого Нікіти Кривцова. Співробітники МВС здійснюють точкові затримання. У рамках адміністративного процесу затримано голову страйкому Мінського заводу колісних тягачів Александра Лавриновича. Засуджені на 10 діб арешту член Координаційної ради Ольга Ковалькова і керівник страйкому Мінського тракторного заводу Сєргєй Дилєвскій. Лідерові страйкому «Білоруськалію» Анатолію Бокуну і колишньому голові Білоруської незалежної профспілки Ніколаю Зіміну суд виписав штрафи. Побували на допиті у Слідчому комітеті члени Координаційної ради Максим Знак і Павел Латушко. Завтра (26 серпня 2020 р.) туди йде Світлана Алєксієвич. Затримано понад двадцять працівників «Гродно Азот». Знову перебої з Інтернетом. До площі Незалежності рухаються колони поліцейських автомобілів.

А білоруси йдуть на вулиці. Вийшли і 25 серпня під біло-червоно-білими національними стягами. Лукашенко, у своєму стилі, що нагадує академіка Лисенка («заєць не їсть зайця»), називає їх «фашистськими». Забувши про свою повагу до Гітлера (так само, до речі не далекому перлів: «синичка летить до синички»). І про те, що першого разу приймав присягу глави держави саме під цим прапором.

Світлана Ціхановська виступає перед Європарламентом. «Ми більше не опозиція, ми – більшість». І це щира правда. Але в руках меншості – всюдисущий адміністративний апарат, гроші і зброя. Політичний процес заклинило мертво: або – або, хто – кого. Країна не бажає терпіти Лукашенка, Лукашенко не бажає злазити з влади. Згадаймо: у сусідній Польщі 1980-х партія, каральні органи і генералітет досить довго тримали під пресом практично весь народ. На це і натякає очільник режиму, виводячи на охорону себе від людей вже не тільки ОМОН, а й армію.

Лукашенко погрожує закриттям страйкуючих підприємств. Політичний пресинг бюрократії проти суспільства зливається з класовою боротьбою держкапіталу проти робочих. Але диктатор поки не зважується на масові локаути. Тим більше не наважується він по-ярузельськи кинути танки на штурм заводів. Не тому, що душевно не здатний – тому, що змінились часи.

Тоді за спиною Ярузельського стояв Брежнєв. Чи стоїть тепер Путін за спиною Лукашенка? Відомо, що загально-каральну співпрацю мінської влади з РФ курирує генерал-полковник Віктор Шейман. Безвідмовний «пістолет президента» і «сірий кардинал ескадронів смерті» всі роки лукашизму. У його віданні перебувало партнерство з ПВК Вагнера. «33 богатирі», скандально схоплені перед виборами, повернені в РФ. За наявними даними, начебто вибачався перед ними помічник з нацбезпеки Віктор Лукашенко-молодший.

Старший син Лукашенка вважається представником «проросійської партії» мінського двору. «Прозахідну партію», на думку аналітиків, очолює міністр закордонних справ Владімір Макєй, котрий наполягав на передачі вагнерівців Україні. Зроблений вибір продемонстрував ставку Лукашенка, який кілька разів, захлинаючись, розказував про свої телефонні розмови з Путіним й отримані від нього обіцянки. Все логічно. Диктатура консолідується всередині і присягає зовні соціально й ідеологічно близькому режимові. Для чого ж, для чого, Мбаїнімараме. «Більше пекла!» давно вже самоціль. Цим одним вони й тримаються, і збавляти оберти їм не можна. 

Значить, не можна збавляти і народу. Народ і не збавляє. Перемогу ще не здобуто, але Білорусь уже нова.

Днем раніше, 24 серпня, національне свято відзначала Україна. Небувале сталося і тут. Десятки тисяч учасників Донбаської війни, національних активістів, українських патріотів зібралися в сорок вісім колон.

Марш пройшов від парку Тараса Шевченка по Хрещатику до Європейської площі. Попереду йшли рідні загиблих на Донбасі й на Майдані. Партійних прапорів не було, тільки штандарти бойових підрозділів. «Герої не вмирають! Вмирають вороги!» ― гриміло над українською столицею. «Дякуємо!» ― лунало у відповідь з тротуарів. 

В Україні свої проблеми, свої конфлікти.

«Звісно, ми повинні святкувати День незалежності. Але під час війни не можна забувати про полонених українців, ― заявив Микола Коханівський, провідник Добровольчого Руху ОУН і перший командир однойменного добровольчого батальйону. ― Тому ми не просто святкували, а прагнули максимально привернути увагу до того, що Держава Україна дуже непрозоро здійснює обміни, нічого не робить, аби звільнити тих, хто роками сидить у тюрмах РФ».

Активісти ДР ОУН підняли банер з портретами націоналістів-політвязнів Сергія Ільїна, Олександра Шумкова, Геннадія Лемешка, Романа Біленького, Максима Худана, Миколи Самофалова, Олега Приходька. Скандуючи «Свободу бранцям Кремля!», вони продовжили акцію біля будівлі українського МЗС.

До речі, ДР ОУН провів кілька акцій і на підтримку білоруського повстання. Солідарність з білорусами висловлюють й інші українські організації.

«У повітрі витає питання про втручання РФ», ― констатує один з керівників Руху опору капітуляції й Антипутінського інформаційного фронту Ельхан Нурієв.

Офіційні державні заходи на День незалежності масштабністю не відзначалися. Не лише через карантин.

«Суспільство не може сприйняти Володимира Зеленського як свого президента, ― пояснює політолог Юрій Тур. ― Багатотисячний Марш захисників у Києві став для нього малоприємною несподіванкою (де, до того ж, виступав Петро Порошенко). Суспільство демонструє неприйняття «Президента Зеро». Не допомагають ні візити до поранених бійців, ні пишномовно-нудні виступи. Невдоволення Зеленським зростає і серед його виборців. Треба сказати, річниці незалежності передували дві знакові події, що оцінюються в мінорних тонах. Спершу Зеленський призначав у тристоронню контактну групу Леоніда Кравчука. Його поява, а за ним – іншого політичного пенсіонера, експрем’єра Вітольда Фокіна, по-своєму символічне. Наче відкат до часів «умовної» незалежності. Далі, на 102-3 році життя помер президент Національної Академії наук України Борис Патон. Ровесник самої Академії, заснованої гетьманом Скоропадським, син і племінник чиновників Української держави. Те й інше виявилось знаковими подіями».

Росія живе іншим життям, іншими справами. Евакуація отруєного Навального, безпорадне бурмотіння Пєскова в дусі «а що ж то за шум учинився?»… тут і там банери на підтримку Білорусі, Хабаровська, захисників башкирського шихана. Політичний підрозділ поліції Центр «Э» затримує трьох петербурзьких хлопців, які кинули димову шашку на пікеті біля Гостинного двору. Тво заступника начальника ГУ МВС з охорони громадського порядку Сєргєй Кравчук говорить про політизацію молодіжних кримінальних угруповань АУЕ: «Саме такі групи можуть стати бойовою одиницею протестних акцій, масових безладів, екстремістських злочинів». Уже зараз небезпеку вбачають навіть в написах і кричалках. І це не камеді-клаб, це – реалізм в оцінках. Україна не Росія, Росія не Білорусь – з першого погляду не сплутаєш. Незалежність у кожного своя.

Акуліна Несіяльская, «В кризис.ру»
Переклад з російської: Ярослава Парака